 |
Понеділок, 20.05.2024, 17:17
Вітаю Вас Гість
СВІТ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА
Мотиви українських дум у творчості Т. Шевченка
| Термін “дума” в українську фольклористику запроваджено Михайлом Максимовичем. “Думи – це співи, що виключно належаться бандуристам. Від пісень вони відрізняються характером більш оповідним, вільним розміром, що полягає в невизначеній кількості тонічних стоп, хоча іноді...вони уподібнюються до пісні: тоді і набувають сталого пісенного розміру. Їх вірші майже завжди римовані.” Як слушно зазначає С.Й. Грица, таке розуміння значно ширше, ніж сучасне. Термін вживався також стосовно історичних пісень. [2]
У наведеній характеристиці вказуються специфічні ознаки думового вірша – речитативність, відсутність музикальності, нерівноскладовість. Подібне визначення подається і в довідковій літературі: “Вірш дум – нерівноскладовий, астрофічний (без поділу на строфи-куплети через змінність порядку римування), з інтонаційно- смисловим членуванням на групи-тиради...” [2].
Речитативний думовий вірш знайшов своє застосування і на ґрунті літературної версифікації. Розглянемо специфіку використання думового вірша в творчості Тараса Шевченка.
Питання фольклоризму творчості Т.Шевченка є одним з найґрунтовніше розроблених, оскільки міцна закоріненість поетики Кобзаря в усну народну творчість була помічена вже його сучасниками й артикулювалась самим митцем у програмній назві збірки. У першу чергу досліджувалися твори, де жанрові паралелі з фольклорною традицією найпрозоріші (студії І.Франка над баладами). Засадничим при цьому виступає рух думки від авторського тексту до пошуків фольклорних паралелей, що дозволяє прослідкувати розвиток мотивів, осмислення поетом образів та прийомів балад, дум, ліричних та історичних пісень тощо (роботи Ф.М.Колесси та Т.І.Комаринця). У цьому напрямку дослідниками було встановлено, що фольклор у творчості Т.Шевченка має важливе змістоутворювальне і структуруюче значення, будучи основою для побудови філософської системи [7]. Авторська інтерпретація загального місця української думи значно поглиблює семантичний та емоційний рівень тексту, викликаючи асоціації не з конкретним твором, а з цілим шаром народної культури. Виділення окресленого діалогу та його аналіз уможливлюється рухом дослідження від текстів варіантів дум до пошуку аналогів у творчій спадщині Т.Шевченка.
Т. Шевченко переймає ритм думи, як спеціальний стилізуючий засіб нанизує сполучення «іменник + прикметник» у характеристиках дійових осіб (типу лицаря старого, брата військового), використовує військову й батальну лексику тих часів (гармата, ножі обоюдні, шаблюка, ратище, самопал, рушниця-гаківниця та ін.; козак, запорожці, отаман, гетьманщина, єсаул, обоз, табор, полковник, товариші запорожці та ін.), вдається до сполучень іменників за типом прикладок (батьку-отамане, пани-брати, брати-отамани, козацтво-товариство) і парних дієслів-синонімів (стогне-плаче, плачерида, квилить-плаче, в’ються-гнуться та ін.).
Складовою частиною поеми «Сліпий» («Невольник») є дума, яку співає Степан, повернувшись із турецької неволі. Окремі строфи думи написані в нехарактерному для неї коломийковому розмірі :«У неділю вранці-рано Синє море грало; Товариство кошового На раді прохало…» —[9], але більшість — це нерівноскладові рядки з об’єднуючою їх дієслівною римою:
На морі синьому
За островом Тендром потопали,
Пропадали...
Один потопає,
Другий виринає
Козацтву-товариству із синьої хвилі
Рукою махає, гукає:
— Нехай вам, товариство, бог допомагає! —
І в синій хвилі потопає,
Пропадає [9]
Елементи такої ритміки є й у інших, не стилізованих під думи творах. Порівняймо: у «Гайдамаках»:
Єсть серце єдине, серденько дівоче,
Що плаче, сміється, і мре, й оживає,
Святим духом серед ночі
Понад ним витає [9]
у «Гамалії»:
Ой заграй, заграй синесеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тільки мріють шапки,
Та на сей бік за нами [9]
під думний лад повністю стилізовано вірш «У неділеньку святую...»:
І одномасне, одностайне
Громада вибрала гетьмана —
Преславного Лободу Івана,
Лицаря старого,
Брата військового [10]
У поемі «Царі» є ще стилізація під російські билини:
Не із Литви йде князь сподіваний
Ще незнаємий, давно жаданий;
А із Києва туром-буйволом
Іде веприщем за Рогнідою
Володимир князь со киянами [10]
До нанизування сполучень іменник + прикметник Т. Шевченко вдається нечасто і тільки у випадках стилізації тексту під народну думу, напр.:
Тоді сироту Степана,
Козака лейстрового,
Отамана молодого,
Турки-яничари ловили [9]
Думовий вірш у Шевченка не виступає самостійно, а лише в складі більших творів – поем “Хустина”, “Гамалія”, “Невольник”.
Досліджуючи зв’язок творчості Шевченка з творчістю народною, Теофіл Комаринець писав: “Дума Шевченка своїм змістом, формою і стилем близька до українських народних дум про турецьку неволю. Але в той же час вона не відповідає жодній з них окремо взятих. Все це свідчить про те, що Шевченко художньо переплавив стильове багатство народного епосу, створивши своєрідний зразок літературної думи” [4]
В наведених рядках проглядаються дві тези:
• про традиційність Шевченкового думового вірша, спорідненість з
формою народних дум;
• про новаторство в думовому вірші Шевченка, створення літературної думи.
Проаналізуємо співвідношення традиції та новаторства в думовому вірші кожної з названих поем.
Вперше Шевченко ввів думовий вірш у поему “Гамалія”:
“Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України! Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу. [9]
Аналіз творчості Т.Шевченка у такому аспекті є необхідною передумовою для розуміння специфіки інтерпретації поетом окремої жанрової традиції, дає змогу встановити її закономірності. Зокрема, з’являється можливість оцінюванти емоційний аспект елементів фольклорної традиції в індивідуально-авторській рецепції.
Цікавим компонетом дослідження рецепції думової традиції у творчості Т.Шевченка є вивчення образу народного виконавця – кобзаря чи лірника. Конститутивний його характер стає очевидним вже з титульної сторінки першого видання “Кобзаря”. Цій проблематиці присвячена стаття А.Бондаренка, де увагу приділено насамперед літературознавчому аспекту проблеми [1]. У своєму дослідженні ми орієнтуємося на окреслення ролі і місця кобзаря як носія традиції у художніх творах Т.Шевченка. Творчість та біографія поета свідчать, що він сприймав явище українських дум як ціліснісність в усіх його виявах, а поза включенням художнього осмислення постаті народного виконавця до аналізу рецепції ліро-епосу, таке дослідження буде неповним.
Формули (так само, як і сталі вислови, загальні місця) виконують проективну функцію, конструюючи безпосередній діалог конкретного тексту з традицією народних дум. Естетичний аспект дослідження інтерпретацій поетом формул ліро-епосу не виключає розгляду записів, час виконання яких унеможливлює знайомство поета з ними безпосередньо.
Аналіз осмислення Т.Шевченком думової традиції в її формульному аспекті свідчить не лише про тонке відчуття поетом специфіки згорнутої у формулі семантики, але й про майстерне її розкриття у власних творах. Зокрема, проективність інтерпретованої поетом формули з загальним значенням “недільний ранок” виражається саме у впізнаванні читачем типового початку дум. При цьому у розвитку події посилюється й етимологічне значення загального місця як позначника “часу долі” (початкові рядки “Думи” в поемі “Невольник”, поеми “Наймичка” та віршу “У неділеньку у святую...”). У вірші “У неділеньку у святую...” урочистість ситуації (вибори старшини) визначається як доленосна, чим елімінуються трагічні смисли. Натомість, за принципом текстового повернення (тобто повторної читацької рецепції вже сприйнятого у ракурсі наступного розвитку), активізується піднесеність.
Перекодування думової формули “слава не поляже” (“До Основ’яненка”, “Єретик”) шляхом накладання на її семантику власне-шевченківського мотиву пошуку історичного коріння (“чиї ми діти”) значно розширює її значення, підкреслюючи понадособистісний рівень. Стверджується, що уславлення належить усьому народові. Таким чином, відбувається розімкнення закритого значення формули у творчому осмисленні поетом.
Найчастіше усталені вислови в інтерпретації набувають значення емоційно-експресивного маркера, що викликає зв’язок з народним ліро-епосом на рівні переживань. Формула, будучи включеною у контекст шевченківського твору виконує вторинну проективну функцію, здійснюючи діалог з традицією у цілому, а не з окремими текстами народних дум. Композиційно загальні місця з’являються у типових для ліро-епосу асоціативних рядах: сизий орел завжди конотований позитивно, що може бути пояснено лише у межах думової традиції (бінарна опозиція “сизий орел – орел чорнокрилець”). Суто авторська інтерпретації, що значно посилює контраст упізнаного – нового і, відповідно, – естетичне враження.
Тим самим досягається додаткова емоційна наснаженість текстів. Загальне місце “люта неволя”, що може бути кваліфіковане як формула (на підставі розгорнутого значення, сталості контексту й асоціацій у кожному відтворенні), є одним із значущих у думах “Плач невольника”, “Маруся Богуславка”, “Сокіл і соколя”. У “Думі” (“Плач невольника”) Т.Шевченко підсилює негативну забарвленість введенням його до складу молитви, чим досягається не лише емоційний ефект, але й виразність самого мотиву неволі, що у подальших рядках розгортається в гіперболічних образах кайданів. “Неволя вража” та “люта неволя” з твору “У тієї Катерини...” у контексті фольклоризму є майстерними алюзіями, що своєю обірваністю апелюють до знань про поетичні особливості думової традиції, її формульні вияви. Завдяки цьому продуктивному діалогові відбувається згущення негативної конотації в образі. Джерела образу “веселого краю”, “веселої сторони” у поетичній творчості Т.Шевченка вбачаємо у думовому ліро-епосі, зокрема в одній з формул, що складають молитву невольників.
Розгорнутий глибоко ліризований опис принад рідної землі включає сталий вислів “край веселий”. Суто думова парафраза України виникає на підставі онтологічного тлумачення відмінності рідного краю та турецької землі, що жодного разу в усьому думовому корпусі не розглядається поза зв’язком з поняттям “неволя”. Це явище, у свою чергу, спирається на фундаментальну бінарну опозицію життя – смерті, перший компонент якої ототожнюється зі своєю домівкою, другий – з чужою. Таким чином, “край веселий” є, по-перше, складовою думової формули, по-друге, в оцінному плані забарвлений чітко позитивно.
У поемі “Москалева криниця” (друга редакція) зустрічаємо переосмислення названої думової формули у мовній партії вбивці, що карається на чужині.
Характерний для творчості Т.Шевченка топос нерідної землі увиразнюється:
...пропадаю, мов собака,
Мов той Іуда! Помолись
За мене богу, мій ти сину,
На тій преславній Україні,
На тій веселій стороні,
Чи не полегшає мені? [10]
Усталена в думах характеристика розпачу невольників інтерпретується Т.Шевченком відповідно до структурних та композиційних закономірностей народного ліро-епосу. Так, у поемі “Гамалія”, в контексті плачу невольників виникає переосмислення формули, що традиційно вводить у “Невольниках на каторзі” голосіння українських бранців:
...Тільки у Скутарі, в склепу не дрімають
Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?
По-своєму Бога в кайданах благають... [9]
Т.Шевченко осмислює елементи думової поетики з метою актуалізації читацьких асоціацій з народними думами (пор.: “у гору руки пидіймали, кайданами забряжчали, Господа милосердного прохали та благали...” [7] “...Залізо-кайдани брязчали, / А вони собі у гору руки знимали, / Та Господа милосердного прохали-благали...” [9]).
Пісня, що звучить наприкінці поеми – похвала визволителям. У фольклорі цей елемент побутував як прикінцева “формула” дум про невільників (так зване, славословіє) і міг опускався. В даному разі він виступає самостійною структурою і написаний чотирнадцятискладовим віршем.
“Слава тобі, Гамаліє,
На весь світ великий,
На весь світ великий,
На всю Україну.
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині. [9]
У композиції поеми “Невольник” дума виступає центральним елементом.
Якщо тема думи традиційна для жанру героїчного епосу (втеча з турецької неволі), то версифікація далека від звичного звучання думового вірша.
Основна відмінність від думового вірша фольклорного походження полягає в наскрізному використанні рим:
У неділю вранці-рано
Синє море грало
Товаваристо кошового
На раді прохало:
“Благослови, отамане,
Байдаки спускати
Та за Тендер погуляти,
Турка пошукати”.
Чайки і байдаки спускали,
Гармати риштовали,
З Дніпрового гирла широкого випливали,
Серед ночі темної,
На морі синьому
За островом Тендером потопали,
Пропадали.
Один потопає
Другий виринає,
Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає
І зично гукає... [9]
Аналіз образу народного співця у творчості Т.Шевченка переконує у наявності цілісної концепції кобзарства як явища у творчості поета. Кобзар постає носієм народної традиції, що зумовлює його приналежність одночасно до двох хронологічних вимірів і, фактично, двох способів сприймання часу: замкненого у фольклорній традиції і лінійного у персональному фізичному бутті виконавця. Це породжує його відстороненість від суспільства подібно до європейських романтичних героїв (“Перебендя”), але не заперечує служіння народові, носієм традиції якого він виступає (“Гайдамаки”). Т.Шевченко підкреслює релігійність кобзарів та вплив на їх репертуар християнської духовної пісенності. Поета цікавить і соціальне місце народних виконавців у сучасній йому епосі, де відбуваються гоніння на вияви неурядової історії Зокрема, фігура умовчання у рядках з поеми “Мар’яна-черниця” (“Справи нема... справи. / Учора був на базарі, / Кобза зопсувалась... / Розбилася...” [10] ) дозволяє припустити, що кобза зіпсувалася не з вини співця, який мав би пильно берегти її, а причина, скоріше за все, лишилася поза текстом з міркувань цензурних.
Загальним висновком з проаналізованого матеріалу є підтвердження міцного зв’язку мотивів творчості Т.Шевченка з думовою традицією, що простежується у кількох напрямках: 1) створюється цілісна концепція народного виконавства з орієнтацією на загальноукраїнську і світову його цінність; 2) творчо осмислюється емоційний та інформаційний досвід думової поетики (за рахунок розширення змісту сталих виразів в обсягах шевченківських образів); 3) фольклорна семантика переосмислюється в умовно-історичному контексті, зберігаючи при цьому прозорий зв’язок з джерелами.
Тарас Шевченко не просто засвоїв фольклорні надбання, але, опрацювавши їх, створив літературний думовий вірш. У кожній з аналізованих поем, думовий вірш наділений індивідуальними рисами, що надає думовим формам неповторності та свідчить про оригінальність поетичної манери їх автора.
Список літератури
1. Бондаренко А. Ідейно-естетичне значення образу народного співця-кобзаря в ранній творчості Шевченка // Збірник праць Шістнадцятої наукової шевченківської конференції. – К., 1969. – С.54 – 64.
2. Гаврилюк Н. Думовий вірш Шевченка: традиція та інтерпретація //Збірники праць 35-37 наукових шевченківських конференцій .- кн..1 с. 67-71
3. Грушевський М. С. Історія української літератури – В 6т. 9кн. – т.1 – К.,1993 – С. 119- 20, 155.
4. Комаринець Т. Шевченко і народна творчість – К., 1963 – С.101.
5. Літературознавчий словник-довідник за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва – К., 1997 –С.218.
6. Мишанич С.В. Міфологізм творчості Т.Шевченка // Мишанич С.В. Фольклористичні та літературознавчі праці. Т.2.– Донецьк, ДонНУ, 2003. – С.415 – 426.
7. Українські народні думи / Тексти і вступ К.М. Грушевської. – К.: Держ. видав. України, 1927. – Т.І. – С.5 – 33.
8. Цікавий С. А.Рецепція думової традиції у творчості Т. Шевченка // Збірники праць 35-37 наукових шевченківських конференцій .- кн..1 с. 63-66
9. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1989. – Т.1.– 528с.
10. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1989. – Т.2.– 592с.
|
| Категорія: Мої статті | Додав: ІОМ (19.11.2014)
|
| Переглядів: 481
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
|